Процес збирання матеріалу

Матеріал для промови може конденсувати власний і чужий досвід. Матеріалом з власного життя можуть бути: власні думки, спостереження, емоції і т.п. Матеріал, що містить чужий досвід, — це насамперед книги, журнали, газети (хоча можуть бути і випа­дки з життя знайомих, друзів і т.п.). Якщо промовець власні думки підкріплює цитатами, то вони набувають більшої ваги. Крім того, цитати іноді допомагають влучно пояснити думку, зробити її більш конкретною, зрозумілою. Коли цитують чиюсь думку чи спостереження, потрібно на це вказувати, тобто поси­латися на джерело, з якого взято дану цитату. Тому існує певна система правил, що допомагає швидше знаходити матеріал для промови і правильно ним користуватися.

Повторимо: чим достеменнішим є знання чужих думок, тим легше висловити власну. Тому той, хто хоче ретельно вивчити певну проблему, мусить іти до бібліотеки й шукати відповідної літератури. Про наявність її можна дізнатися з інформації в ка­талогах. Серед них розрізняють — систематичний та алфавіт­ний. Систематичним користуються, коли тема маловідо­ма чи зовсім невідома і потрібно дізнатися, наскільки вивчене те чи інше питання. Через те до нього звертаються в першу чергу. Тут можна знайти готові підрозділи з окремих питань своєї дис­ципліни (напр., до розділу 'Риторика": красномовство академі­чне, політичне, судове і т.д.). Але багато цінного матеріалу можна знайти і в інших розділах каталогу (наприклад, "Літературо­знавство", "Історія" тощо). Якщо ж потрібно використати тво­ри певного автора, звертаються до алфавітного каталогу (Галятовський — на Г; Ломоносов — на Л).

До речі, одразу треба правильно оформляти цей список. Біб­ліотекар знайде потрібну для вас книжку швидко й безпомилко­во лише тоді, коли в заявці буде подано її точний бібліографічний опис. Для цього достатньо ретельно списати з картки в ката­лозі все те, що там є, аж до цифр на звороті, котрі є шифром розміщення книжок у сховищі.

Існують дві системи бібліографічного опису: повна й скороче­на. За повною системою описуються всі показники видання: ав­тор, назва, місце видання (місто), видавництво, рік, кількість сто­рінок, і все це вміщується на окремій картці:



Бойко О.Д.

Історія України: Посібник для студентів вищих нав­чальних закладів. — К.: Видавничий центр "Академія", 1999. - 568 с.

Часом потрібна не ціла книга, а окремий твір автора в збірці його праць, або ж робота одного з авторів колективної моногра­фії. Тоді прийнято трохи інший вид запису, наприклад:

Трубецкой Е.Н.

Владимир Соловьев и его дело //Книга о Владимире Соловьеве. — М.: Сов. писатель, 1981. — С. 456-471.

Найбільші міста, в яких є численні видавництва, для прос­тоти подаються однією літерою: К. — Київ, М. — Москва, СПб.—Санкт-Петербург, ~№¥ — Нью-Йорк тощо. Для менших міст при­йнято писати повну назву: Львів, Чернівці та ін. Якщо інколи місце видання не позначено, ставлять б.м. — "без місця" (або лат. варіант з.і. — '5іпе Іосит").

Часом трапляються видання, на яких не позначено року. Тоді ставиться б.р. — "без року" (або лат. з.а. — "зіпе аппо").

Коли роботу написано колективом авторів (більше трьох), звичайно обмежуються прізвищами перших трьох авторів з до­датком та ін.

Не менш важливо звернути увагу на систему крапок та ком; на те, що в одному випадку кількість сторінок позначається ве­ликою С, а в другому — малою с. тощо. Все це — свідчення вашої наукової культури.

Друга система бібліографічного опису простіша, її викорис­товують у повсякденній навчальній роботі; коли після автора й назви вказано лише місце видання та рік, наприклад:

Пентилюк МІ.

Робота зі стилістики в 8-9 класах. — К., 1989.

Якщо ж для якоїсь письмової роботи вам потрібно скласти список літератури, то й тут є певна система. Найбільш пошире-

ною системою складання списку літератури є поіменування ав­торів в алфавітному порядку (з урахуванням перших трьох літер прізвища). Письмова наукова робота вимагає ретельного бібліо­графічного опису за всіма правилами; звичайно, доповідь поза сферою академічного красномовства цього не потребує.

У процесі пошуку літератури вигідно записувати кожен твір на окрему картку, як це робиться в бібліотечному каталозі. Адже легко вносити в свій "мікрокаталог" нові матеріали — скажімо, вкласти між двома авторами на літеру А третього. На окремому аркуші пишеться вже повний, попередньо впорядкований на ка­ртках список.

Визначивши основні дослідження з вашого питання, зробіть собі виписки. Конспектування вимагає належної культури. Це не те конспектування, яке ви ведете на лекціях (навчальне). Там ви за викладачем пишете до зошита майже все. Виписки ж в бібліо­теці зручно робити так, як і список літератури — на картках. По суті, варто виписати точні цитати, навіть беручи їх у лапки, до кожної додати знизу позначку, звідки саме й з якої сторінки позичено цю думку, наприклад:

Аргументація прокурора

"Жодна альтернатива в питанні про кваліфікацію злочи­ну з боку прокурора — недопустима. Коли кваліфікація на­буває суперечливого характеру, прокурор чітко висловлює свою пропозицію і ґрунтовно її аналізує й аргументує".

Молдован В.В. Судова риторика. — К., 1998. — С.76.

Позначка "Аргументація прокурора" служить для класифі­кації картки — до якого розділу майбутньої роботи ви цю цитату віднесете. Пам'ятайте правило: пишуть лише на одному боці карт­ки й тільки одну цитату.

Конспекти в зошитах або на великих аркушах дуже зв'язу­ють. А такий компактний набір цитат завжди можна розкласти перед собою на столі, "тасуючи" їх так, як вам потрібно. До того ж між двома вже знайденими цитатами можна завжди легко вста­вити нову картку — з новою цитатою або з власною думкою. Так поступово формуватиметься текст вашої промови.

Зберігати картки найкраще в невеликій шухлядці (за типом бібліотечного каталога), в міру накопичення розділяючи їх роз­дільниками з картону, на яких позначено розділи майбутньої промови.

Коли ж ви почнете замислюватися, які, власне, розділи тут мають бути, це стане початком нового, 4-го, етапу роботи.

3.2.5. Запис промови

Початківець (та й не лише) мусить після попередньої роботи скласти картки за логікою розвитку теми й переписати їх у ви­гляді вже звичайного тексту, щось додаючи, поширюючи, а від чогось, можливо, і відмовляючись. Тут потрібно добре продума­ти композицію промови, яка зовсіч не обов'язково буде повністю збігатися з планом. Після запису потрібно уважно проглянути отриманий текст. Перше, на що потрібно звернути увагу, — чи точні обрано слова: якщо сумніваєтесь у значенні слова, краще перевірити його за словником. Далі йде робота над стилем: чи відповідають обрані слова меті промови? аудиторія, до якої буде вона звернена? чи не будуть деякі слова "випадати" з тексту стилістично? Зверніть увагу на наявність елементів художності в тексті (метафори, епітети і т.п.) — без них текст виглядає за­надто сухим. Простежте, чи не втратилися логічність та доказо­вість думок, чи не перевантажений ваш текст цитатами та при­кладами.

Не обов'язково запис промови повинен здійснюватися саме у вигляді детального конспекту: такий конспект потрібний перш за все початківцю. Конспект має свої вади: він заважає творчій активності оратора. Для оратора, що вже має певний досвід, зру­чніше записати майбутню промову у вигляді розширеного плану чи тез — це будуть так звані "опорні" фрази, відштовхуючись від яких він може побудувати свою промову.

Текст, що виникає в результаті всієї цієї роботи, може знадо­битися вам, і не один раз. Але оратор, який себе поважає, не читатиме навіть перед іншою аудиторією той самий текст: за час, що минув від одного виступу до другого, може поглибитися його погляд на життя, він пізнає щось нове, зміняться соціаль­ні обставини, виявиться новий аспект теми. Отож, оновлення текс­тів — річ звичайна. Але добре, коли текст в основі своїй уже є.

3.2.6. Розмітка тексту знаками партитури

Навіть досвідчений оратор, не кажучи вже про початківця, стикається з потребою певної графічної підготовки написаного тексту: виділити найбільш важливі місця або такі, що залишають простір для неточного тлумачення і т.д. Для цього використову­ються знаки партитури, які допомагають зафіксувати наголоше­не слово, правильну інтонацію, паузи і т.п. Це необхідно насам­перед для ораторів-початківців. Крім того, користуватися знаками партитури дуже зручно на практичних заняттях з риторики — вони допомагають здійснювати контроль над роботою учнів.

Знаки партитури за місцем її розташування в тексті поділя­ються на 3 групи: рядкові, надрядкові, підряд­кові.

Рядкові знаки

1. Фразові паузи: \ коротка (на один рахунок); | \ на два раху­нки (раз, два); | | | на три рахунки (раз, два, три).

Наприклад: "Буряк і цибуля| ] були до вас довезені | по дуже поганих дорогах

|". Тут підмет (який виражений двома іменниками) відділено паузою на два

рахунки від групи слів, об'єднаних значенням дії (групи присудка), між якими

пауза значно менша (на один рахунок). Між реченнями та абзацами пауза мусить

бути дещо довша (на три рахунки).

Якщо підмет виражено одним словом, то зазвичай пауза між ним та іншими членами речення не робиться. Середню паузу (| |) ми робимо в тому випадку, якщо підмет виражений двома чи більше словами. Таку ж само паузу проставляємо у наступних випадках: коли речення містить звертання; вставне слово (слова) чи вставне речення; однорідні члени; знак "-" (пропущену зв'яз­ку). Маленьку паузу (|) проставляємо в тому випадку, коли є потреба лише незначно відокремити голосом складові частини однорідної структури.

2. Дужки ромбічні , якими варто позначати вставні речен­ня або слова.

Наприклад: "Левко підійшов до шопи — — і взяв лопату".

3. Дужки квадратні [ ] — вживаються, коли варто додати слово (слова), яке допомогло б утримати непевний зміст речен­ня, знайти потрібну інтонацію.

Наприклад: "У коморі не було не те що жита — [навіть]зернинки торішньої ніде не запало".

4. Лапки " ", в які беруться слова, що вимовляються з інто­нацією іронії.

Наприклад: Що наші роблять? "Пообідали та хліб їдять".

Надрядкові знаки

5. Знак наголосу '.. Якщо для вас якісь слова в тексті нові, і ви не знаєте, як правильно поставити наголос, подивіться у словник і позначте наголос на письмі: статуя, кілометр, цемент І т.п.

6. Підвищення тону/*. Цей знак використовується для інто­нування й означає незавершеність вислову, питання, непевність, використовується в окличних реченнях, при звертанні і т.п.

Наприклад: "Чи ти -пив п'янку радість кохання?"

7. Обидві ці позиції інколи позначаються недиференційова-но, як пониження тону \. Пониження тону використовується для позначення інтонації, що знаменує завершення вислову чи пев­ної його частини. Зазвичай ця ситуація спостерігається наприкінці речення. ^

Наприклад: "Він був дуже, дуже обережний".

8. Злам інтонації л ■ Використовується при зламі інтонацій­ного малюнка (від підвищення до пониження чи навпаки).

Л

Наприклад: "Вона була вже не бідна нині, а з грішми". Підрядкові знаки

9. Логічний наголос_____. Логічний наголос не можна плу­тати з наголосом граматичним: це знак партитури, який виділяє семантичний центр фрази (слово або групу слів). На відміну від граматичного наголосу, він може змінюватись залежно від мети, якої хоче досягти оратор.

Зазвичай місце логічного наголосу підказує контекст. Найбільш простий і швидкий прийом, яким тут можна користуватися, це скелетування1, тобто знаходження смислового "скелету" фрази. При цьому вирішується, які слова з фрази могли б бути вилучені (обов'язковим є врахування при цьому контексту).

Візьмемо для прикладу речення "Я запізнився"'. В ньому можна з однаковим успіхом зробити наголос як на першому, так і на другому слові. Все тут залежить від контексту. Якщо, скажімо, поставлено питання з метою з'ясувати: "Хто запізнився?", то у відповіді, звичайно, наголос потрібно зробити на першому слові — "Я". Якщо ж мова йде про те, що хтось запізнився і не зміг зустрітися з людиною, яка його не дочекалася, то потрібно зробити наголос на другому слові — "Запізнився" (саме воно є причиною не-зустрічі). Відповідно в першому випадку ми можемо вилучити друге слово, відповісти словом "Я", в другому — вилучити перше, скоротивши речення до слова "Запізнився". Таким чином, відповідно до контексту (ситуації) робимо й логічний наголос.

Для правильної розстановки логічних наголосів використо­вують, крім скелетування, два основних правила2.

Перше правило— протиставлення. Якщо ми протиставляємо особу, предмет чи явище іншому, то наго­лоси отримують саме ті слова, що означають особи, пред-

'Найденов Б.С. Вьіразительность речи и чтения. — М., 1969. — С.74. 'Правила викладено за: Найденеє Б.С. Вьіразнтельность речи и чтения. — М. 1969. - С.75-76.

мети, явища, котрі протиставляються. Наприклад: "Вона не старша, а молодша сестра".

Особи, речі чи явища, що протиставляються, не завжди вира­жені однаковою граматичною формою. Наприклад: "Він ще не оратор, він тільки вчиться". Тут іменник "оратор" протиставлено дієслову "вчиться".

Крім протиставлення, вираженого різними граматичними формами, є ще приховане протиставлення. Наприклад: "У мене тільки дві руки" (мається на увазі — не три, не чотири і т.п.). В подібних випадках саме виявлення прихованого протиставлення допомагає вирішити питання про місце логічного наголосу. Наприклад: "На жаль, у добі лише 24 години" (а не, скажімо, 40) або "Завтра знову математика" (а не література, малювання і т.п.).

Друге правило — введення нового поняття. Якщо в виступі вперше називається яка-небудь річ, особа чи явище, які мають значення для подальшого викладу, то слово (сло­ва), що означає цю річ, особу чи явище, виділяється логічним наголосом.

Визначити нове поняття можна тільки тоді, коли знаєш кон­текст. Наприклад: "Раптом ми побачили річку. Річка була мальов­нича". В першому реченні наголос падає на слово "річка", в дру­гому це слово не має наголосу, тому що перед нами вже не нове повідомлення; новою інформацією тут є те, що річка "мальовни­ча". За цим правилом наголос майже ніколи не може падати на займенники, тому що вони замінюють собою вже названих осіб чи згадані речі (за невеликими винятками, коли, наприклад, ре­чення складається лише з одного слова: "Ти!" чи "То була вона").

Іноді у не дуже досвідчених ораторів з'являється бажання обов'язково відмітити логічним наголосом емоційно забарвлені слова: прикметники (добрий, великий, ганебний) або дієприслів­ники (гнівно, доброзичливо, велично). Але це не зовсім виправ­дано. Логічні наголоси допомагають нам висловити думку, яка залишається незмінною незалежно від того, як до неї ставиться виконавець. А наше ставлення до предмета промови потрібно передавати не логічним наголосом, а інтонацією, тембром, жес­том тощо.

10. Уповільнення темпу _ _ . Цей прийом використову­ється для того, щоб зафіксувати увагу на слові (словах), що для промовця є ключовими.

Наприклад: "А лин, вловлений у панському ставі, був деличезшш".

11. Прискорення темпу____^. Використовується для позна­чення вторинності, додаткового характеру інформації (вставні речення або слова і т.п.).

Наприклад: "І тоді, — додав Ілля, — він і подався до міста".

12. Легато и. Використовується для позначення злиття слів у вимові, коли вони вимовляються як одне ціле. Знак свідчить, що пауза тут непотрібна.

Наприклад: "Вже сутеніло, коли Олекса підійшов до комори".

3.2.7. Тренування

Тим, хто прагне стати оратором, необхідно потренуватися в

проголошенні промови вдома — вголос чи "про себе". Це допомо­же вам визначити час звучання промови, орієнтуючись приблиз­но на 100^120 слів на хвилину (саме такий темп найбільш спри­ятливий для аудиторії). Дуже зручними помічниками тут висту­пають вгдеомагиітофон, магнітофон чи дзеркало. За їх допомо­гою ви можете оцінити себе ніби "збоку", розробити систему жестів, попрацювати над виразом обличчя тощо.

"Перед кожним виступом слід подумки осягнутн план промови, так би мовити, упорядкувати свої матеріали. Коли лектор усвідомлює, що добре пам'ятає все те, про що має говорити, це надає йому бадьорості, певності себе та заспокоює..." {А.Копі).

Базові поняття: тема промови; тематика промови; об'єкт промови; проблематика промови; план: простий, складний, цита­тний; бібліографічний опис; знаки партитури.


5331921143042521.html
5332031257187580.html
    PR.RU™